Фундатор української державності, хреститель Русі Володимир Великий

15 липня 2015 року з метою збереження національної пам’яті на державному рівні відзначалося 1000 років з дня успіння та кінця правління Київського князя Володимира Святославовича.

Хто ж він, Володимир Великий? 

Князь Володимир (християнське ім’я Василь) Святославович – визначний український державний діяч. За своїм походженням був молодшим (позашлюбним) сином київського князя Святослава Ігоревича та Малуші, доньки древлянського князя Мала, а також онуком київської княгині Ольги. Зійшов на престол у 980 році, і, зосередивши в своїх руках неподільну владу, започаткував нову добу в історії Київської Русі, яку називають богатирською. Саме в ті роки успішно зводилася велична будова держави, творилася яскрава й самобутня культура її народу, успіх руської зброї прославив її на весь середньовічний світ.

У центрі уваги Володимира, на відміну від попередників, було не загарбання нових територій і збір данини, а добробут Київської Русі. Ставши першим реформатором держави, Володимир розпочав реформи, метою яких було об’єднання всіх земель, укріплення центральної влади та зростання могутності країни.

Князь завершив тривалий процес формування території Давньої Русі, приєднавши до складу держави союзи східнослов’янських племен і племенні княжіння хорватів, дулібів, та інших, покінчив із сепаратизмом племінної верхівки та зміцнив владу на місцях, посадивши своїх синів в головних містах, внаслідок чого забезпечив територіальну єдність та цілісність держави. З метою захисту своєї країни від зазіхань сусідів, князь Володимир почав будувати прикордонні міста та укріплення, завдяки чому було послаблено натиск печенігів. Об’єднавши всі землі, Володимир забезпечив їх цілісність. Одних ворогів побив, з іншими помирився і забезпечив державі спокій. Велику увагу князь приділяв зміцненню міжнародного авторитету Київської Русі, розвивалися економічні, політичні, культурні зв’язки з Візантією, Польщею, Угорщиною, Чехією, західно-європейськими країнами. Підняв престиж і своєї влади, отримав підтримку Візантії, обвінчавшись  сестрою візантійського імператора Ганною, та запровадивши в своїй країні християнство за візантійським зразком. Було введено власну фінансову систему, широко розповсюджувалась дипломатія. Київська Русь стала могутньою імперією.

Але головною заслугою Володимира Великого є проголошення в Київській Русі християнства державною релігією у 988 році.  Це ще більше зміцнило авторитет держави, сприяло її розбудові. Відтоді вчені монахи почали писати історію, Нестор - свій літопис, описувати все, що діялося на нашій землі. Саме тому, про часи Володимира ми знаємо набагато більше, ніж про його попередників.

Почали чеканити срібні монети, на лицевій стороні яких був образ князя, а на зворотній – державний герб Тризуб. На Русь прийшла грамота, мистецтво книжної справи, церковний хоровий спів, розвинулась архітектура, кам’яне будівництво, художні ремесла і багато іншого. Подолано політичну та культурну ізольованість країни, яка зайняла самостійне місце у символічній сім’ї християнських народів тогочасного європейського світу.

Запровадження державної релігії в Давньоруській державі вивело країну на міжнародний рівень та забезпечило успіх багатьох заходів зовнішньої політики руських князів. Існують згадки й про те, що після прийняття християнства в характері самого Володимира відбулися великі зміни. Він зробився побожним, ласкавим, щедро роздавав милостиню, запроваджував школи, будував храми і став у повному розумінні батьком для своїх підданих. Він допомагав бідним, старим і калікам, сиротам і вдовам. Саме за правління Володимира в Києві збудовано головний храм Русі – Церкву Богородиці або Десятинну церкву. Тому не дивно, що всі називали його Володимиром «Ясним Сонечком» та «Великим». Помер князь раптово 15 липня 1015 року в селі Берестові під Києвом і був похований у Десятинній церкві. Постать київського князя Володимира Святославича, цього, мовлячи словами Михайла Грушевського, Лицаря Духу,  не потребує особливої презентації. Якщо княгиня Ольга в історичній пам’яті східного слов’янства залишилась «матір’ю князів руських», то Володимир Святославич став «батьком Русі».

За заслуги перед християнською церквою Володимир був прирівняний до сомну православних святих і прозваний «рівноапостольним».

День пам’яті рівноапостольного князя Київського Володимира Святославовича відзначається 28 липня. Також цього дня в Україні відзначається державне свято — День Хрещення Київської Русі.

Картина А.Орленова "Хрещення Русі"

Література:

1. Клюєнко Д.М., Фурсенко Л.І. Нариси з історії України. Навч.пос.- Одеса:Астропринт, 1998. - 220с.

2.Довідник з історії України/За заг.ред. І.Підкови, Р.Шуста. – К. : Генеза, 2001.- 1136с.

Багатогранна й суперечлива постать Володимира Винниченка

26 липня виповнюється  135 років від дня народження Володимира Кириловича Винниченка,  видатного політика, державного діяча, голови  Генерального Секретаріату за часів Центральної Ради, першого голови Директорії УНР (1918-1919), визначного письменника, талановитої людини непростої пори, що присвятив себе національному відродженню українського народу.

Народився 26 липня 1880 року в селі Веселий Кут на Херсонщині (тепер Кіровоградська область). Навчався у Єлисаветградській гімназії, згодом на юридичному факультеті Київського університету.  Під час навчання брав активну участь в українському національному русі, належав до членів київської Громади, став одним із засновників Революційної української партії.  З утворенням  Української соціал-демократичної робітничої партії  увійшов до складу її ЦК й редагував партійний орган – газету "Боротьба". 

 У 1902 р. в журналі "Киевская старина" надрукував своє перше оповідання "Краса і сила", а пізніше багато інших драм, оповідань, кілька романів. Його творами захоплювалися І. Франко, М. Коцюбинський, М. Горький. Критика відзначала сміливість реалістичного малюнку в прозі Винниченка, динамізм сюжетних ліній, психологізм, гумор і новаторство у стилі. Його вистави йшли в театрах багатьох європейських країн, оповідання і романи перекладалися різними мовами.

 Великий письменницький талант не заважав В. Винниченку займатися революційною діяльністю. 1903 р. його заарештували, виключили з університету й посадили до Лук'янівської тюрми (Київ), звідки йому вдалося втекти. Багато разів він перетинав кордон з літературою для УСДРП. Після нової втечі з дисциплінарного батальйону Винниченкові загрожувала довічна каторга. Він залишився за кордоном. Але, на початку 1914 року переїхав до Москви, працював у часописі «Украинская жизнь».

Після Лютневої революції  1917 року  повернувся до Києва, де, як лідер УСДРП, у 1917-19рр. відіграв значну роль в українському національно-визвольному русі,  стояв біля витоків української державності, був членом та заступником голови Української Центральної Ради, головою першого українського уряду – Генерального секретаріату УЦР, будучи генеральним секретарем внутрішніх справ. Він був автором чи співавтором всіх головних законодавчих актів та декарацій УНР, чотирьох Універсалів Центральної Ради, які позначені образністю та емоційністю, рідкісними для юридичних документів, в яких чітко простежується еволюція його поглядів від "культурно-національної автономії" у складі Росії до відродження самостійної української держави

Наприкінці травня 1917 року Винниченко очолював українську делегацію на переговорах із Тимчасовим урядом у Петербурзі. У січні 1918 року очолив Раду Народних Міністрів УНР і Міністерство внутрішніх справ, але під тиском міжпартійних незгод подав у відставку. У жовтні-листопаді очолив Український національний союз, став одним з керівників повстання проти гетьмана Скоропадського, 14.11.1918 року був обраний головою Директорії УНР, але не погоджуючись з політикою орієнтації на Антанту – вийшов з її складу.

Винниченко як політик ніколи не прагнув власної вигоди, намагався підпорядкувати своє «Я» суспільним потребам.  Відкинув пропозицію політичних сил УНР взяти на себе диктаторські повноваження у січні 1919 р. і без будь-яких зволікань залишив посаду голови Директорії в лютому 1919 р., відхилив можливість потрапити на вищі щаблі влади в УРСР у 1920 р., зрікся першості в закордонному українському національному фронті, створеному власними зусиллями. Не змогли затягти його у свої тенета дипломати і спецслужби Антанти, запропонувавши в 1921 р. перебрати від С. Петлюри владу УНР. Він відмовив і нацистському керівництву стати на чолі маріонеткового уряду окупованої України. Часто змінював лінію поведінки. за що зазнавав нападок с різних боків. Не вдплося йому здійснити ще одну заповітну мрію - заснувати нову партію із соціальною програмою, декларованою більшовиками, але на українській національній платформі, тісніше звязаній з історичним минулим Украни. Наприкінці 1919 р. Володимир Винниченко змушений був емігрувати.

Перебуваючи за кордоном, займався в основному літературною творчістю і живописом. Понад 20 його полотен зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Важливим для розуміння революційних подій  1917 -1920 рр.  є 3-томний мемуарно-публіцистичний твір «Відродження нації», де Винниченко виклав власні погляди на українську революцію. 

Для постійного проживання обрав Францію і жив неподалік Канн, у маленькому містечку Мужен. Під час нацистської окупації відмовився співробітничати з гітлерівцями й потрапив до концтабору. По закінченні війни Винниченко закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу.

Помер Володимир Винниченко 6 березня 1951 році і похований на французькій землі. 

Прізвище Володимира Винниченка в радянській літературі довгий час подавалося у викривленому та образливому тоні, його твори були заборонені, але ми пам'ятатимемо його як людину. що багато зробила для незалежності України, з-під пера якого вийшли твори, що пробуджують національну свідомість, пам’ятаємо і його заповіт: «Стійте всіма силами за Україну…» 

Література:

Талант бурхливої пори [Текст] : [До 130-річчя від дня народження В.К. Винниченка] : бібліографічний покажчик / уклад. О.М. Львович. – К.: ЦПРБ ім. О.С. Пушкіна ЦБС Оболонського р-ну, 2010.– 16 с.

Довідник з історії України/За заг.ред. І.Підкови, Р.Шуста. – К. : Генеза, 2001.- 1136с.

«Моя професія». Профорієнтаційна робота

«Моя професія». Ці слова супроводжують людину майже все її життя. Вибір професії – це чи не найскладніший, найважливіший і найвідповідальніший крок у житті кожної людини!

Від того, ким бути, залежить і особисте щастя, і внесок у суспільну справу. Правильно зроблений вибір професії приносить людині задоволення працею як матеріальне, так і моральне, забезпечує швидке професійне зростання, робить працю радісною і творчою. Відомо, що коли людина працює з задоволенням, вона не помічає ні часу, ні втоми. Правильний вибір професії – запорука успіху. 

Як же визначитися у величезній різноманітності існуючих професій, яких в світі більше 40 тисяч? Як уникнути помилок і розчарувань при виборі майбутньої трудової діяльності?

Професію слід вибирати свідомо, обдумано, враховуючи свої інтереси, нахили, здібності, внутрішні переконання, стан здоров’я, потреби ринку праці.

Відштовхуватися потрібно від трьох ключових слів: хочу, можу, потрібно.

”Хочу” – це професія, яка подобається; якщо вибрана справа подобається, охоче будеш працювати, підвищувати свою кваліфікацію, користуватися авторитетом, і в результаті, більше заробляти.

”Можу” -  це здібності, можливості, стан здоров'я, необхідні для обраної професії.

“Треба” – попит на обрану професію на ринку праці.

Щоб дійти до зваженого рішення цієї формули слід зробити декілька кроків.

1.    Складіть список професій, які подобаються, цікаві, які Вам підходять.

2.    Складіть перелік вимог до професії, що обирається: життєві цінності; цілі; сьогоденні гарячі проблеми; реальне працевлаштування за фахом; бажаний рівень професійної підготовки; Ваші схильності й здібності; характер й умови роботи.

3.    Визначте, наскільки всі перераховані вимоги значимі.

4.    Оцініть свою відповідність вимогам кожної з вибраних професій. Крім тих вимог, які є у Вас до професії, існують і вимоги самої професії. Проаналізуйте, чи розвинені у Вас професійні якості, чи відповідають ваші інтелектуальні здібності, психологічні особливості, стан здоров'я вимогам професії.

5.    Підрахуйте й проаналізуйте, яка професія із усього списку найкраще підходить Вам по всіх пунктах (якщо у всіх випадках повторюватиметься одна і та ж професія, вибір зроблений вірно)

6.    Щоб переконатися в правильності своїх міркувань, обговоріть своє рішення із друзями, батьками, вчителями, психологом, профконсультантом.

7.    Визначіть основні практичні кроки до успіху. 

Отже, Ви прийняли рішення, тепер важливо визначити: у якому навчальному закладі Ви зможете одержати освіту, як розвивати в собі професійно важливі якості, як отримати практичний досвід роботи з даної спеціальності.

ДНЗ «Одеський центр професійно-технічної освіти» – це перша сходинка в світі професій.

Особливістю ДНЗ ОЦПТО є інтегрованість професій, які включають у себе два або й три види діяльності, це запорука конкурентноспроможності на ринку праці. Адже сучасний ринок праці потребує професіоналів з великими компетенціями, укрупнених, інтегрованих професій.

Професіоналізм, гнучкість, динамічність, завзятливість – запорука успіху!

       

«Починайте займатися тим, що вам подобається, і вам не знадобиться працювати жодного дня в життті »

Конфуцій

З метою ознайомлення учнів з професіями, за якими веде підготовку Одеський центр професійно-технічної освіти, 28, 29 квітня викладачами Павловою А.М. Волошиною О.І., майстром виробничого навчання Дрігіним А.Д. було проведено профорієнтаційну роботу серед учнів 9-11 класів Одеської загальноосвітньої школи № 44, 12 та  Одеського НВК №67.

Видатні українці. Українські вчені за кордоном

Україна — держава, здавна відома як інтелектуальне та духовне джерело Європи і світу. На українській землі народжувалися та втілювалися в життя геніальні ідеї й новітні технології, вона збагатила всесвітню скарбницю філософської думки, богослов’я, мистецтва, літератури й науки.

       Долі українських науковців дуже подібні між собою: їхню творчість знають на чужині й мало або й зовсім не знають на батьківщині. Світові відомі імена Степана Тимошенка, Ігоря Сікорського, Юрія Кістяківського, Сергія Корольова, Михайла Янгеля, Миколи Духова, Володимира Коваленка, Михайла Остроградського, Абрама Йоффе та багатьох інших, але мало хто знає, що вони — українці, які свого часу були змушені залишити рідну вітчизну.

       Так творцями перших літаків, вертольотів і ракет, теоретиками і практиками космосу, знаними діячами медицини, всесвітньо відомими мікробіологами-вірусологами, конструкторами кораблів були саме українці. Проте історично склалося так, що світових висот своєї наукової творчості багато вітчизняних учених досягли за кордоном. Відсутність власної державності була причиною низки проблем, через які звичайні трудівники і представники наукової еліти країни емігрували за кордон. Причиною для виїзду з України в різні часи були: економічна залежність держави, нестабільність суспільного життя, політичні переслідування, низький рівень соціального забезпечення, поступове зубожіння населення, обмежений доступ до освіти та системи охорони здоров’я, нарешті, відсутність належних умов для професійного зростання. 

Ігор Сікорський, українець зі світовим ім'ям.

Злети і падіння Містера Гелікоптера.

       За свій вклад в авіабудівництво він був занесений до Книги рекордів Гінеса. Це людина, яка втілила мрію Леонардо да Вінчі. Його гелікоптери за півстоліття врятували життя більше мільйона людей. Ще за життя ім'я винахідника гелікоптера Івана Сікорського з'явилося у Національному Залі Слави США, поряд з іменем Едісона і Пастера. Винайдені Сікорським гелікоптери використовувалися як найкращі на усіх континентах, на них літали усі президенти США, від Ейзенхауера до Буша, і тільки на Батьківщині про видатного киянина ніхто не знав... 

Юрій Кондратюк. Таємниці підкорення Місяця 

У пошуках скарбів. 12 найвідоміших скарбів України

У різні часи на території Україні були заховані всілякі скарби, які досі не дають спокою мисливцям за ними. Час від часу в руки істориків та археологів потрапляли відомості про існування і приблизне місцезнаходження захованих цінностей, проте далеко не всі з них вдавалося відшукати. Отже, де сьогодні можна шукати стародавні реліквії, надійно укриті від людських очей в українській землі.

Варязькі скарби Лаври

Походження лаврських печер і захованих у них скарбів має кілька версій. Згідно найбільш правдоподібної, печери були викопані монахами, які побажали віддалитися від мирської суєти і провести там решту життя у смиренні і служінні Богу. Згодом невеликі підземні ходи і печерки були об’єднані у пов’язані між собою лабіринти. Так з’явилися Дальні печери, через які теоретично можна потрапити у печери Варязькі.  Коли за часів Київської Русі солідний загін розбійників-варягів грабував торгові судна у цих краях, то все награбоване золото та інші цінності звозилися в одну з печер. Пізніше монахи відшукали скарби і, розділивши незліченні багатства на чотири частини, сховали їх у різних місцях. Російський цар Петро I, застосовуючи тортури, зумів дізнатися місцезнаходження лише одного скарбу від одного монаха; решта забрали таємницю із собою у могилу. Лише на початку 20 століття під час ремонтних робіт у Лаврі вдалося випадково виявити нішу з монетами і золотим начинням. А після київського землетрусу в 1975 році дала тріщину одна з внутрішніх стін огорожі. На дні розлому виявили дві великих кованих скрині. Це були ті самі варязькі скарби, заховані ченцями від очей жадібних володарів. Останній, четвертий скарб, досі перебуває у надрах лаврських печер.

Золото древніх скіфів

Хлібороби і войовничі кочівники скіфи залишили після себе велику кількість курганів, де були поховані представники знаті, а разом з ними – безліч золотих прикрас. Протягом століть завжди вистачало мисливців за скарбами, тому цілком закономірно, що на сьогоднішній день більшість курганів остаточно розграбовані. Однак археологам вдається відшукати вцілілі цінності, які згодом займають місця в музеях. Це прикраси із зображенням звірів, кубки, гребені та інші предмети із золота. Найбільшою знахідкою стала відома пектораль – нагрудна прикраса вагою більше кілограма, яку виявили під час розкопок кургану Товста Могила на Дніпропетровщині. Тонка робота, з якою виконана пектораль, викликала чималий інтерес у всьому світі і з новою силою заохотила науковців до скіфського напрямку в археології, як до одного з найбільш перспективних.

Золотий кінь запорожців

Згідно з однією з численних легенд, біля гирла річки Скарбної, що впадає в Дніпро, була захована вся запорізька казна. Також легенда свідчить, що з монет був відлитий золотий кінь. Як і набиті монетами гармати, запорожці втопили коня в Скарбній. Тому річка і отримала свою назву. Місцеві жителі стверджують, що найбагатше скарбами місце – це Великий Луг, тому тут досить часто знаходять мідні і срібні монети і інший скарб, захований козаками. Ще одна легенда стосується Стрілецького острова, де перед самою ліквідацією Запорізької Січі козаки заховали зброю, золото і срібло. На місцезнаходження скарбу нібито вказує товста гілка дуба, що росте навпроти острова. Чималий інтерес для шукачів скарбів представляє і Канцерський острів поряд з Хортицею. У тамтешній печері, кажуть старожили, заховані барила із золотом. Проте спроби розкрити завалений вхід закінчувалися нічим, а якщо і вдавалося потрапити в печеру, не було впевненості повернутися живим.

Скарби на Хортиці

Хортиця рясніє всілякими скарбами. Тут періодично знаходять зброю козаків, домашнє начиння, прикраси, курильні трубки, пляшки і т д. Козаки звозили на Запорізьку Січ все добро, здобуте у ворогів татар і турків. Якась частина поповнювала військову скарбницю, решта розподілялося між козаками. Щоб уберегти здобич, її надійно ховали, а тому у практично кожного козака на Хортиці був тайник, причому не обов’язково в землі. Наприклад, золотими монетами вщерть набивалися чавунні гармати, які потім опускали в річку. Після ліквідації Січі козаків силоміць переселили на Кубань, але вони припускали, що це тимчасово і розраховували повернутися за своїми скарбами, які перед виселенням надійно сховали. Існують різні версії долі скарбів війська Запорізького: за одними даними, вони так і покояться в землі Хортиці, за іншими – їх встигли вивезти. Урочище Сагайдачного давно є чи не Меккою для мисливців за скарбами. 

Барила і золотий тунель Богдана Хмельницького

Вирішивши покінчити із залежністю від Польщі, Богдан Хмельницький пішов війною проти шляхти, забираючи в результаті вдалих бойових операцій польське золото, яке звозилося в приватну резиденцію гетьмана в Суботові. Історики посилаються на письмові підтвердження того, що Хмельницький з цього золота карбував монети з гербом української держави і своїм ім’ям, проте монети так і не були знайдені. За однією з версій, барила з золотими монетами могли бути закопані в підземному тунелі, який з’єднував Суботів і Чигирин, де знаходився козачий штаб. Але на сьогоднішній день тунель завалений, і дістатися до передбачуваного місцезнаходження скарбів вельми проблемно. За іншою версією, частина скарбів могла бути похована під Суботівським пагорбом Вовчий Шпиль. Але  очевидним місцезнаходженням скарбів Хмельницького залишається національний заповідник Чигирин Черкаської області.

Золото Павла Полуботка

Наказний гетьман і чернігівський полковник Павло Полуботок був одним з найбагатших людей України: він мав чималу колекцією ікон, коштовностей, зброї і великі запаси золота. Після сварки з гетьманом Іваном Мазепою Полуботок почав підтримувати політику російського царя Петра I. Однак після смерті гетьмана Скоропадського став на захист незалежності України, що спричинило гнів Петра. Полуботка арештовано, майно конфісковано. Незадовго до свого арешту Полуботок передав на зберігання близько 200 тисяч золотих монет Банку Англії; пізніше стало відомо, що частково своє золото гетьман заховав у Сумській і Чернігівській областях, а саме – у містах Глухів і Любеч.

Скарби гетьмана Мазепи

Свого часу український гетьман Іван Мазепа був одним з найбагатших людей не тільки України, а й Європи. Основу гетьманського багатства становили золото і коштовності на суму близько мільйона тодішніх рублів, що сьогодні можна порівняти з мільярдом доларів. Але насолодитися своїми незліченними скарбами Мазепа не зумів, провівши залишок життя в убогості. Самі ж скарби були заховані в різних місцях. Частина зарита в підземеллях резиденції Мазепи в Батурині, частина – в селі Гончарівка, в околицях замку на крутому березі річки Сейм поруч з дорогою, що веде в Конотоп. Ще одна частина гетьманського скарбу прихована в Києві, а саме – в районі підземного переходу біля готелю «Салют». Під час будівництва підземки робочі виявили вхід, але в силу якихось причин не стали туди лізти, а просто засипали його. Ще одне з передбачуваних місць скарбу – околиці Бахмача.

Скарб Вишневецького 

Поблизу міста Лубни на Полтавщині знаходиться фортеця, яка свого часу була резиденцією польського князя Ієремії Вишневецького. Очевидно, магнат планував ґрунтовно осісти в замку, оскільки у його підземеллях зберігалися незліченні багатства, які, щоправда, довелося залишити через стрімкий наступ війська Хмельницького. Взявши з собою тільки найнеобхідніше, Вишневецький зі своїм військом спішно залишив фортецю, яку незабаром захопили козаки і зруйнували її. Таким чином, золото Вишневецького опинилося під руїнами замку. До кінця 19 століття стало відомо про наявність величезного тунелю, який привернув увагу багатьох шукачів скарбів, але, крім кількох срібних монет, на підлозі нічого суттєвого знайти не вдалося. До того ж просунутися ґрунтовно вглиб неможливо через брак повітря. Щоб уникнути можливих жертв, тунель був завалений за вказівкою місцевої влади. На початку 20-х років 20 століття група археологів виявила ще кілька підземних тунелів з останками польських вояків, які, мабуть, задихнулися, ховаючись від козаків. Але скарб Вишневецького так і залишився практично недоторканним.

Золото Данила Апостола

Данило Апостол був останнім гетьманом, що спирався на запорізькі традиції і прагнув зберегти вільний козацький дух. Також він чимало зробив для України і прямо заявив російському царю Петру I, що політичні методи Росії – дикість і азіатчина, які блокують розвиток країни і ставить під загрозу безпеку сусідів. Данило Апостол був досить багатий, крім того, ще гетьман Мазепа подарував йому землю у Великих Сорочинцях (Полтавська область, Миргородський район). Апостол докупив землю, побудувавши маєток і Спасо-Преображенський храм, а також цілу мережу підземель і катакомб, в яких заховав свої незліченні багатства. Данило Апостол мав слабкість до масивної посуди із золота і срібла, дорогої зброї, творів мистецтва і т.д. Гігантський скарб прихований в підземеллях, частину входів до якого ретельно приховано, але деякі мають мало не парадні входи. З часом вони обвалилися, але пошуки скарбу Данила Апостола не припиняються досі.

Скелі Олекси Довбуша

Ватажок гуцульських опришків і народний месник Олекса Довбуш здобув славу карпатського Робін Гуда, відбираючи у місцевих феодалів надлишки багатств і роздаючи їх біднякам, з яких походив сам. Але дещо з усього цього потрапляло в руки опришків, відправлялося на зберігання в тайники, зроблені в скелях. Згодом вони названі ім’ям борця з багатіями. Крім самих Скель Довбуша, частина скарбів може бути захована в покинутих колодязях і під великими каменями. Місцезнаходження скель: Долинський район Івано-Франківської області.

Золото «Чорного принца»

У розпал Кримської війни, в листопаді 1854 року, на зовнішньому рейді Балаклавської бухти поблизу Севастополя затонуло англійське судно «Чорний принц». Причиною тому був небачений досі шторм, зривав дахи з прибережних будівель і трощив усе на своєму шляху. «Чорний принц» віз боєприпаси, теплий одяг і медикаменти, але по закінченні Кримської війни з’явилися відомості про те, що на кораблі були золоті соверени – зарплата для англійських солдатів. Пізніше стало відомо: 30 діжок із золотом; а ще пізніше навіть встановили грошовий еквівалент – 60 мільйонів рублів золотом. У середині 20-х років 20 століття спільними зусиллями радянських і японських водолазів були проведені тривалі пошукові роботи, проте окрім окремих предметів та кількох золотих монет ніяких ознак діжок із золотом більше виявлено не було. До цього дня море зберігає цей скарб в недоторканності.

Скарби Нестора Махна

Революційний діяч, що згодом розсварився з більшовиками, Нестор Іванович Махно оточив своє життя пеленою таємниць, що огорнуло його постать всілякими домислами. Деякі з них відповідали істині, а саме – неймовірне багатство самого батька, яке дозволяло утримувати своє військо в повній бойовій готовності і не мати проблем з продовольством. Висловлюючись сучасною мовою, активи махновців зберігались у вигляді золотих царських червінців, які потрапляли до них у результаті грабежів багатих поміщиків і міських банків. Але все рано чи пізно закінчується, і вільне життя махновців теж стало хилитися до заходу. Залишок життя Нестор Махно провів у Франції, в передмісті Парижа, перебиваючись скромними сумами від Союзу анархістів. Всі грошові активи були складені у відра і заховані в різних місцях в Україні – починаючи від лісів Гуляйполя Запорізької області (де народився і виріс Махно) і закінчуючи Старобільським Луганської області, де заритий великий ящик з золотом. У село Гаврилівка, за свідченням НКВС, навідувалися посланці Махна, щоб відвезти скарби з собою, але були схоплені. У них було вилучено два відра з золотом. Місцезнаходження решти скарбу на сьогоднішній день достеменно невідомо.

Існує ще безліч незнайдених скарбів з коштовностями, монетами, зброєю, золотом: від золота гайдамаків до злитків Київського держбанку, місцезнаходження яких так і залишилося таємницею. Історики, археологи і просто шукачі пригод продовжують знаходити тайники і клади, вміст яких займає місце в музеях. Згідно з українським законодавством, той, хто знайшов скарб, може претендувати тільки на його частину – 25%; в іншому випадку справа може перетворитися на кримінальну за фактом приховування скарбу. Правда, навіть цей нюанс мало кого сьогодні бентежить, і знайдене золото, наприклад, легко і невимушено продається ювелірам або дантистам для переплавлення. Але слід пам'ятати, що це не просто золото - це історична цінність, яка показує унікальну культуру, за допомогою яких ми можемо дізнатися більше, як жили наші предки в давнину. Скарби - це власність народу, місце яких в історичних музеях. Приховування, а особливо переплавлення, цього золота - це злочин не тільки перед державою, а передусім перед майбутніми поколіннями.

Джерело: http://vsviti.com.ua

Чи знаєте Ви, що…

Перша конституція України була створена 1710 року гетьманом України Пилипом Орликом.                             

Найдавніші прізвища, тобто власні особові назви, близькі за значенням до сучасних прівищ, зафіксовані в українських пам'ятках ділової мови — грамотах ХІV - XV ст. Це князь Іван Васильович Чорторийський, пан Іван Чорний, пан Воячко Рогатинський. Характерно, що все це прізвища людей, котрі належали до тодішньої суспільної верхівки, прізвища князів, магнатів, власників великих земельних маєтків. Чому саме в них з'явилися прізвища? Ці люди купували і продавали свої села й інші маєтності, записували їх у спадок дітям, родичам, і ці юридичні дії потребували оформлення відповідними документами. А для дітей чи онуків було вигідно, щоб прізвище свідчило про те, що вони нащадки і спадкоємці такого-то предка.

 

Найдавніші житла первісної людини на території України типу чумів, вкритих шкірами (стоянка Молодове-1 поблизу с.Молодове у Чернівецькій області), а також житлові печери з перегородками з кісток мамонтів (грот Чокура у Сімферополі) належать до муст'єрського періоду (середній палеоліт: 50-40-ві тис. до н.е.). Найдавнішими документальними спорудами на території України, збудованими до винаходу технічних засобів будівництва, є кургани. Це —"піраміди південних степів", як їх називали перші дослідники XVIII ст. Феномен цих споруд, а, отже, і колосальних витрат непродуктивної праці, залишається нез'ясованим. Найбільша кількість степових курганів споруджена у ІІІ-ІІ тис. до н.е.

Найбільшим транспортним шляхом стародавності, що пролягав на території України, був "шлях з варяг у греки" — система річкових шляхів і волоків між ними завдовжки 3000 км, що зв'язувала північні землі Давньої Русі з південними руськими землями та Балтійське море з Чорним. Виникла вона у IX — на початку X ст. і мала велике значення для розвитку внутрішньої і зовнішньої торгівлі Давньої Русі.

Перший автомобіль з'явився на території сучасної України, а разом з тим і в усій тодішній Російській імперії у 1891 році в Одесі. Купив у Франції це механічне чудо редактор газети "Одесский листок" В.В.Навроцький. То була одна з найперших ще дослідних моделей уславленої згодом фірми Панар-Левассор.

Скіфи — народ, що жив на території теперішньої України протягом VII ст. до н.е.—III ст. н.е. Такого довголіття не знав жодний стародавній народ, що перебував на території нашої Батьківщини.

Перший на території нашої країни "перепис населення" зробив скіфський цар Аріант, прагнучи полічити кількість своїх підлеглих. Під страхом смертної кари він наказав всім дорослим чоловікам своєї держави принести по бронзовому вістрю стріли. Їх виявилося так багато, що цар вирішив спорудити з них собі пам'ятник. 
Давньогрецький історик Геродот, що мандрував Скіфією, подав кілька легенд про походження скіфів. За однією з них, прародичем скіфів був син Зевса Геракл. Подорожуючи по Таврії, він одного разу заснув, а коли прокинувся, побачив, що зникли кудись його коні Пошуки привели Геракла до Гінеї. Тут у глибокій печері він побачив дивну істоту — напівжінку-напівзмію, яка сказала, що коні стоять у неї. За повернення їх вона зажадала від Геракла вступити із нею в шлюб. Коли від цього шлюбу народилися троє синів — Агафірс, Гелон та Скіф, напівдіва спитала Геракла, кому з них передати на володіння країну, де вона мешкала. У відповідь на це Геракл залишив їй один із своїх луків і пояс, на кінці якого висіла золота чаша, й сказав: "Віддай свою країну тому з синів, який зможе підперезатися цим поясом і натягти лука". Таке зміг зробити лише Скіф, який і став родоначальником усіх скіфських царів. "На пам'ять про цю подію, — пише Геродот, — скіфи й досі носять на поясі золоту чашу".

Поняття Україна і Русь є тотожними. Русь — давня назва України із столицею в Києві.

Львівський вчений-мовознавець М. Рогович висловив цікаву версію походження синього і жовтого кольорів на нашому прапорі. Він стверджує, що слово "хохол"— тюркського походження. Воно створено з двох самостійних слів: "хох", що значить синій, голубий, небесний, та "юлу"— жовтий, золотавий. Це поєднання, на думку мовознавця, й створило слово "хохол", тобто синьо-жовтий.

Вирушаючи волами по сіль переважно до Азовського і Чорного морів, чумаки брали з собою півня, який був для них своєрідним годинником. Адже, не маючи ні годинників, ні карт, вони вміли визначати час і свій маршрут. А орієнтиром маршруту слугувало сузір'я Чумацький шлях.

Новорічна ялинка з'явилась в Україні в XVII ст. за наказом Петра І, хоча на Західній Україні її влаштовували значно раніше. У наших пращурів цю роль виконував Дідух. До прийняття християнства Новий рік святкували напровесні.

Місце, де мали зводити оселю або копати криницю, наші предки визначали ось яким чином. На вибране для спорудження оселі місце ввечері насипали кілька жменьок зерна. Якщо вранці збіжжя не було поруйноване, то вважалося, що місце придатне для життя. Коли ж поклювали птахи або поточили миші — не придатне. Джерела для криниць виявляли за допомогою дерев'яного вугілля, яєць, вовни чи листка лопуха, залишаючи їх на ніч. Якщо вони були зволожені або на них з'являлися краплини, то тут і копали колодязь.

Експериментальні дослідження показали, що деякі види дерев немов "підзаряджають" людський організм своєю біологічною енергій інші ж, навпаки, "висмоктують" її.

Найбільш "живильними" деревами для більшості людей є дуб та каштан. "Висмоктують" ж енергію, за переказами наших дідусів та бабусь,тополя і  осика, що було перевірено експериментом, проведеним 1983 року в Києві. Ці властивості, на думку дослідників, однаково корисні людям. Коли людина має хронічну хворобу або просто перевтомлена, дерева "підживлюють" її ослаблений організм своєю біологічною енергією і, навпаки, в разі перенапруги організму від гострого захворювання "висмоктують" хворобу, посиливши захисні функції. Сучасні дослідники з подивом для себе відкрили, що біоритми дуба, цього патріарху лісу, щедро оспіваного народом, збігаються з частотою биття нашого серця.

Що означають слова "соб" та "цабе"? Коли орали волами, за плугом йшов орач, а волів вів погонич, ідучи біля лівого вола по ще не зораній ниві Правий віл ступав борозною, і він називався борозенним. А воли час від часу збочували. І тоді орач гукав погоничеві або: "К собі!", тобто "ліворуч" — із цього вийшло "соб", або: "Од себе!", тобто "праворуч" — з цього вийшла "цабе". Борозенний віл завжди норовив вийти на тверду незорану землю, і тому найчастіше чулося оте "цабе". Звідси і пішла примовка: "Велике цабе" — тобто "велике начальство".

В Україні був звичай влаштовувати весілля батькам. За яких умов відбувався цей обряд і як він називався? Вінець, або весілля батьків, влаштовували на третій день весілля останньої дитини за умови, якщо старші одружені діти також жили в парі.

Найдавнішими міжнародними юридичними актами Київської Русі були договори з греками, тобто Візантією, які належать до X ст.

Найвидатнішою жінкою Київської держави вважається Ольга, жінка Ігоря, яка взяла владу після його смерті. Виняткове явище в ту сувору епоху — жінка впродовж багатьох років (з 944 по 969) мала владу у великій державі, що є свідченням її великого таланту. Князювала вона від імені малолітнього сина Святослава, але твердо тримала владу у своїх руках. Вона об'їздила свої землі і встановлювала в них нові закони, засновувала нові оселі. Вважається, що вона була першою жінкою-русинкою, яка стала відомою в світі.

Найдавніша згадка про «руську» (тобто українську) мову на території сучасної України належить до 858 року. Вперше українську народну мову було піднесено до рівня літературної наприкінці XVIII ст. з виходом у 1798 році першого видання «Енеїди» І.Котляревського, який вважається зачинателем нової української літературної мови.

Найдавнішою скульптурою, знайденою в Україні, є кам'яна баба з кургану поблизу с. Нововасилівки Миколаївської області, яка належить до V-ІV ст. до н.е.

Ансамбль унікальних фресок у Софійському соборі в Києві є найдавнішим зразком українського монументального живопису. Цим фрескам вже майже 1000 років. Загальна їхня площа становить 3000 кв. м.

Найпершим вищим навчальним закладом в Україні була Острозька Колегія, заснована в 1576 р. у м. Острог князем Костянтином Острозьким. Другий вищий навчальний заклад — Києво-Могилянська академія, заснована у 1623 р. шляхом об'єднання Київської братської і Лаврської шкіл. Це були на той час єдині вищі школи у східнослов'янському світі.

Найдавніший міст знаходиться у м. Феодосії. Цей грецький міст, що функціонує ще й сьогодні, збудований генуезцями в XIII .ст. Довжина його 10 м. Дещо молодшим від нього є «Турецький міст» над рікою Смотрич біля фортеці у Кам'янці-Подільському, його було побудовано у XVI ст.

Найбільші сходи в Україні — Потьомкінські сходи в Одесі — одна з видатних кам'яних споруд 1-ої половини XIX ст. Це складна інженерна споруда висотою 24 м і довжиною 142 м має 142 кам'яних сходинки і 10 площадок. Ширина нагорі — 125 м, внизу — 21 м. В її спорудженні взяли участь архітектори Ф.К.Бофф, Г.І.Торрічеллі та ін. Матеріал — цегла, черепашник, камінь.

Найвидатнішою архітектурної спорудою Київської Русі, що збереглася до нашого часу, є Софійський собор у Києві, «руська митрополія», зведена у 1037 році в центрі верхнього міста. Він має змінений зовнішній вигляд — був добудований у XVIII ст. За величчю художнього образу, досконалістю архітектурних форм, внутрішнім оздобленням собор належить до видатних пам'яток світу доби феодалізму.

Найдавнішим і єдиним давньоруським медичним довідником, що зберігся до наших часів, є лікарський трактат-порадник «Мазі» — узагальнена праця про лікування травами, який склала Євпраксія Мстиславна, онука Володимира Мономаха, у Х ст.

Найдавнішим народом на території сучасної України, назва якого збереглася у писемних пам'ятках, були кіммерійці, які оселилися наприкінці ІІ — на початку І тис. до н.е. в Причорномор'ї, південних степах України. Спочатку це був осілий народ, що згодом перейшов до кочового скотарського господарства. Найбільш ранні відомості про кіммерійців находили у грецькій літературі, вони належать до початкового періоду знайомства грецьких мореплавців з північним узбережжям Чорного моря і мають характер легенд. Земель кіммерійців досяг і Одіссей.

Найдавніша людина, за останніми свідченнями науки, з'явилася на сучасній території України приблизно 700-800 тис. років тому. Відкриті нещодавно археологами шари з матеріалами поблизу закарпатського с. Королевого свідчать, що стародавні мешканці цього поселення вже тоді володіли вогнем, займались мисливством, а основною формою суспільної організації було первісне стадо.

Найзнаменітішими дітьми можна вважати трьох дочок Я. Мудрого, які стали королевами в різних країнах. Дочка Анна стала дружиною французького короля Генріха І, а після його смерті управляла Францією як регентша до повноліття свого сина, короля Філіпа. Про це свідчить багатомовний напис на її пам'ятнику неподалік від Парижа: «Анна руська—королева французька». Друга дочка Я.Мудрого була одружена з норвезьким королем Геральдом Сміливим, а третя — з угорським королем Андрієм.

Найнезвичайнішою дзвіницею на території України є, мабуть, дзвіниця Києво-Печерської лаври, яка відхилена від вертикалі, як знаменита Пізанська вежа. Ще за часів спорудження через нерівномірний осад грунту дзвіниця похилилася, і в 1740 році навіть було порушено справу проти архітектора І.Г.Шеделя: його звинуватили у неправильному плануванні. Дзвіницю добудували, пізніше (в 1951 році) визначили відхилення, а 1987 року зробили заміри вже за допомогою електроніки. При загальній висоті дзвіниці 96652 м відхилення становить 60,3 см. Отже, падіння київській дзвіниці не загрожує.

За народним повір'ям, дівчині заборонялося облизувати макогін під загрозою, що матиме лисого чоловіка.

(Матеріали та ілюстрації з Інтернету)