Багатогранна й суперечлива постать Володимира Винниченка

26 липня виповнюється  135 років від дня народження Володимира Кириловича Винниченка,  видатного політика, державного діяча, голови  Генерального Секретаріату за часів Центральної Ради, першого голови Директорії УНР (1918-1919), визначного письменника, талановитої людини непростої пори, що присвятив себе національному відродженню українського народу.

Народився 26 липня 1880 року в селі Веселий Кут на Херсонщині (тепер Кіровоградська область). Навчався у Єлисаветградській гімназії, згодом на юридичному факультеті Київського університету.  Під час навчання брав активну участь в українському національному русі, належав до членів київської Громади, став одним із засновників Революційної української партії.  З утворенням  Української соціал-демократичної робітничої партії  увійшов до складу її ЦК й редагував партійний орган – газету "Боротьба". 

 У 1902 р. в журналі "Киевская старина" надрукував своє перше оповідання "Краса і сила", а пізніше багато інших драм, оповідань, кілька романів. Його творами захоплювалися І. Франко, М. Коцюбинський, М. Горький. Критика відзначала сміливість реалістичного малюнку в прозі Винниченка, динамізм сюжетних ліній, психологізм, гумор і новаторство у стилі. Його вистави йшли в театрах багатьох європейських країн, оповідання і романи перекладалися різними мовами.

 Великий письменницький талант не заважав В. Винниченку займатися революційною діяльністю. 1903 р. його заарештували, виключили з університету й посадили до Лук'янівської тюрми (Київ), звідки йому вдалося втекти. Багато разів він перетинав кордон з літературою для УСДРП. Після нової втечі з дисциплінарного батальйону Винниченкові загрожувала довічна каторга. Він залишився за кордоном. Але, на початку 1914 року переїхав до Москви, працював у часописі «Украинская жизнь».

Після Лютневої революції  1917 року  повернувся до Києва, де, як лідер УСДРП, у 1917-19рр. відіграв значну роль в українському національно-визвольному русі,  стояв біля витоків української державності, був членом та заступником голови Української Центральної Ради, головою першого українського уряду – Генерального секретаріату УЦР, будучи генеральним секретарем внутрішніх справ. Він був автором чи співавтором всіх головних законодавчих актів та декарацій УНР, чотирьох Універсалів Центральної Ради, які позначені образністю та емоційністю, рідкісними для юридичних документів, в яких чітко простежується еволюція його поглядів від "культурно-національної автономії" у складі Росії до відродження самостійної української держави

Наприкінці травня 1917 року Винниченко очолював українську делегацію на переговорах із Тимчасовим урядом у Петербурзі. У січні 1918 року очолив Раду Народних Міністрів УНР і Міністерство внутрішніх справ, але під тиском міжпартійних незгод подав у відставку. У жовтні-листопаді очолив Український національний союз, став одним з керівників повстання проти гетьмана Скоропадського, 14.11.1918 року був обраний головою Директорії УНР, але не погоджуючись з політикою орієнтації на Антанту – вийшов з її складу.

Винниченко як політик ніколи не прагнув власної вигоди, намагався підпорядкувати своє «Я» суспільним потребам.  Відкинув пропозицію політичних сил УНР взяти на себе диктаторські повноваження у січні 1919 р. і без будь-яких зволікань залишив посаду голови Директорії в лютому 1919 р., відхилив можливість потрапити на вищі щаблі влади в УРСР у 1920 р., зрікся першості в закордонному українському національному фронті, створеному власними зусиллями. Не змогли затягти його у свої тенета дипломати і спецслужби Антанти, запропонувавши в 1921 р. перебрати від С. Петлюри владу УНР. Він відмовив і нацистському керівництву стати на чолі маріонеткового уряду окупованої України. Часто змінював лінію поведінки. за що зазнавав нападок с різних боків. Не вдплося йому здійснити ще одну заповітну мрію - заснувати нову партію із соціальною програмою, декларованою більшовиками, але на українській національній платформі, тісніше звязаній з історичним минулим Украни. Наприкінці 1919 р. Володимир Винниченко змушений був емігрувати.

Перебуваючи за кордоном, займався в основному літературною творчістю і живописом. Понад 20 його полотен зберігаються в Інституті літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Важливим для розуміння революційних подій  1917 -1920 рр.  є 3-томний мемуарно-публіцистичний твір «Відродження нації», де Винниченко виклав власні погляди на українську революцію. 

Для постійного проживання обрав Францію і жив неподалік Канн, у маленькому містечку Мужен. Під час нацистської окупації відмовився співробітничати з гітлерівцями й потрапив до концтабору. По закінченні війни Винниченко закликав до загального роззброєння та мирного співіснування народів світу.

Помер Володимир Винниченко 6 березня 1951 році і похований на французькій землі. 

Прізвище Володимира Винниченка в радянській літературі довгий час подавалося у викривленому та образливому тоні, його твори були заборонені, але ми пам'ятатимемо його як людину. що багато зробила для незалежності України, з-під пера якого вийшли твори, що пробуджують національну свідомість, пам’ятаємо і його заповіт: «Стійте всіма силами за Україну…» 

Література:

Талант бурхливої пори [Текст] : [До 130-річчя від дня народження В.К. Винниченка] : бібліографічний покажчик / уклад. О.М. Львович. – К.: ЦПРБ ім. О.С. Пушкіна ЦБС Оболонського р-ну, 2010.– 16 с.

Довідник з історії України/За заг.ред. І.Підкови, Р.Шуста. – К. : Генеза, 2001.- 1136с.